Жовква, (пол. Żółkiew), з 1951 по 1992 - назва - Нестеров) - місто в Львівській області, районний центр. Засноване в 1597. Міські права отримала в 1603 році. Відома як місто ремісників. В XVII столітті Жовква була резиденцією польского короля Яна III Собеського. В кінці XVII - початку XVIII століть славилась художня школа і школа різьби по дереву.

 

Жовква є адміністративним центром району у Львівській області, знаходиться в 25 кілометрах на північ від Львова і в 35 кілометрах від українсько-польського кордону на розвилці міжнародних автошляхів на Польщу (Львів – Рава-Руська – Варшава) та Прибалтику (Львів – Ковель – Брест). Поряд з автотрасою проходить залізниця Львів – Рава Руська – Варшава.

Це також древня межа земель та князівств Червоної Русі – Галичини і Волині, Звенигородського і 

Белзького князівств. Біля підніжжя гори Гарай (365 м) – крутого уступу Розточчя, яка здіймається на 

150 метрів над прилеглою рівниною, перетиналися важливі шляхи Червоної Русі. Зі сходу на захід проходив шлях на відтинку між містами Димошин (нині м.Кам'янка-Бузька) та Щекотин (околиці села Глинсько в 5 кілометрах від Жовкви) і далі на Янів, Краковець, Краків; з півдня на північ пролягав шлях із столичного міста Галича (пізніше зі Львова) на Белз і Холм.

Місто Жовква було закладене в 1597 році на землях давньоруського поселення Винники, неподалік древнього міста Щекотів (Щекотин, тепер село Глинсько Жовківського району), яке згадувалося у Галицько-Волинському літописі у 1242 році. А перша згадка в літописах про село Винники відноситься до 1368 року. Винники лежало на межі Звенигородського та Белзького князівства, через територію яких пролягли торгові шляхи з Галича та Львова на Белз та Холм. Розташування поселення на торговій дорозі сприяло його швидкому розвитку. Після розпаду Галицько-Волинського князівства і захоплення його земель Польщою в кінці 16 століття (1588р.) Винники стало власністю гетьмана Станіслава Жолкевського, який згодом одержав королівський привілей Зигмунта III на будівництво нового міста на право назвати нове місто Жовквою (1603 р.). З наданням Жовкві 22 лютого 1603 р. грамотою Сигізмунда ІІІ Магдебурзького права пожвавилося економічне життя міста та околиць, швидше стали розвиватися ремесла та торгівля. Урядування в місті здійснював магістрат, який обирався за згодою власника міста.

Для розташування міста Жовкви була вибрана вигідна в оборонному відношенні, вільна від житлової забудови підвищена платформа, де перетиналися важливі шляхи Червоної Русі. Припускається, що гетьман Жолкевський із дружиною хотіли бачити планування Жовкви за взірцем "Ідеальних міст" італійського архітектора Петра Катанео. Планування здійснив Павло Щасливий, який тоді зводив замок та після нього костел св. Лаврентія. В першій половині XVII ст. Жовква перетворилася на укріплене місто-фортецю, оточене валами та ровами. Ринкову площу, розплановану перед замком, з північного та східного боків оточили житлові кам'яниці з відкритими галереями-підсінням. Припускається, що Жовква своєю красою має завдячувати дружині гетьмана Реґіні, котра дбала за містом, у той час коли чоловік перебував на королівській службі. Після Жолкєвських місто належало родині Давидовичів, а далі Яну ІІІ Собєському.

З 1678 року Жовківський замок став королівською резиденцією Яна III Собеського. У 2-й пол. XVII – на початку XVIII ст., місто досконало розбудувалося, отримало низку нових кам’яних будівель, прекрасні садово-паркові ансамблі і досягло свого найвищого розвитку і багатства. У Жовкві діяли п'ять церков, чотири костели, синагога. Славилась високою художністю жовківська збірка живопису, графіки, різьблення, гобеленів, порцеляни, зброї. Прославили місто іконописці та різблярі Жовківського мистецького осередку кінця XVII- поч. XVIII ст.

Дослідник історії Жовкви вірменин Садок Баронч висунув версію про народження тут українського державного діяча і полководця, гетьмана Богдана Хмельницького. Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького у Жовкві двічі побувало козацько-селянське військо. Під час Північної війни 1700-1721 рр. Жовківський замок з грудня 1706 р. до квітня 1707 р. став резиденцією російського імператора Петра I. Згідно легенди, місцева річка Свиня здобула свою назву після того, як туди впав російський імператор, що перед тим випив надто багато алкоголю.

В Жовкву у квітні 1707 року приїздив український гетьман Іван Мазепа. З Жовкви гетьман відправляв посланця до Саксонії, щоб заручитись підтримкою шведського короля Карла XII. У 1880 році, коли Галичина була провінцією австрійської монархії, утворено адміністративний повіт Жовква, що охоплював 74 громади. Проте, у складі Австро-Угорської імперії Жовква почала занепадати. Особливо сльного удару місту завдала Перша світова війна, під час якої місто переходило з рук в руки, а в часі відступу росіян було спалене.

За радянських часів Жовква була перейменована (1951) в Нестеров, на честь відомого російського авіатора часів Першої світової війни Петра Нестерова (перший в світі виконавець "мертвої петлі"), який загинув в результаті першого в світі повітряного бою з застосуванням тарану неподалік від міста. У 1992 році місту повернули стару назву. У 1994 р. місту надано статус Державного історико-архітектурного заповідника – у ній 55 пам'яток світового, національного та регіонального значення. З 1998 року Жовква є претендентом на внесення до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У 2003 р. до 400-ліття від надання місту Маґдебурзького права центральна частина Жовкви, зокрема центральна площа – Вічева, пережили масштабну реконструкцію, котра частково триває й досі.

 

Місто Жовква збудоване за принципом «ідеальних міст» — концепції доби Ренесансу. Суть концепції полягала у створенні «збалансованої» планувальної структури міста — кожному архітектурному об'єкту відводилося його певне розміщення відносно інших. Один із сучасних дослідників міста, Микола Бевз, звернув увагу на відповідність планувальної структури Жовкви теоретичній розробці італійця П'єтро Катанео. Цей архітектурний задум реалізовував Павло Щасливий.

До видатних історико-архітектурних ансамблів відносяться Ринкова площа (сучасна площа Вічева) із замком 1594, костелом Святого Лаврентія XVII століття, Василіанський (XVII—XX століття) і Домініканський (XVII—XVIII століття) монастирі та інші. Високу художню цінність мають зразки дерев'яного зодчества, збережені на території колишніх передмість та синагога в стилі Ренесанс. Загалом, щоб пішки оглянути найвидатніші архітектурні пам'ятки Жовкви потрібно не більше як дві години, адже більшість із них розміщено на площі Вічевій та вулицях, що виходять із площі, зокрема Львівській.

На невеликій території історичного центру, що з 1994 року має статус Державного історико-архітектурного заповідника, сьогодні знаходиться близько 55 пам'яток архітектури, в тому числі світового рівня. Місто віднесене до першої категорії цінності реєстру історичних міст України. З 1998 року Жовква є претендентом на внесення до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

 

Перед замком будівничі міста заклали головну торгову площу — Ринок. Її багатий архітектурний ансамбль творили кам'яниці із високими дахами, підсінням та аттиковим завершенням, із заходу та сходу та костел святого Лаврентія із заходу. По обидві сторони замку до площі примикали оборонні стіни із казематами і дерев'яними бойовими галереями та дві міські брами — Звіринецька та Глинська.

Перші поверхи кам'яниць переважно займали крамниці. Кілька будинків мають аркадні галереї, що дають змогу перебувати на площі за будь-якої погоди. Частину композиції площі було втрачено у 1941, коли було зруйновано квартал по вулиці Львівській, крамниці у котрому належали переважно євреям. Недалеко від цього місця видно сліди археологічних розкопок, що виявили підвали колишніх споруд — знахідки доступні до огляду. Поряд із ними встановлено знак, який стверджує, що «тут має стояти пам'ятник Тарасу Шевченку, великому сину України».

До нашого часу дійшло не багато інформації про власників та історію окремих кам'яниць. Зокрема, у XVII столітті будинок № 13 належав митнику Руських земель Якубу Бецалу, що купив його у золотника Станіслава Томашовича. У будинку № 7 розміщувалася єврейська друкарня Урі Фебуса «Гай Леві», запрошеного Яном ІІІ Собєським із Амстердаму у 1691 р. А у будинку № 9 могло міститися посольство Венеційської республіки, згадки про яке є у історії міста вірменського монаха Садока Баронча. Про це може свідчити крилатий лев на фасаді. Окремо варто відзначити, що огляд площі згідно путівників може бути ускладнений відсутністю видимої нумерації на більшості будівель.

 

Будувався у 1606—1618 роках на штучному насипі, закладеному полоненими турками, як родовий мавзолей родини Жолкевських та пантеон лицарської слави. У підземеллі та похований Станіслав Жолкевський, останки його дружини з сином, родина Даниловичів, батько короля Якуб Собєський, королевичі, державні секретарі, настоятелі та меценати храму. За кількістю і значимістю поховань видатних діячів польської держави, костел часто називають «Малим Вавелем» на манір королівському замку Вавелю, що знаходиться у Кракові. 

Цей храм вважається найбільшою, найгарнішою та найбагатшою спорудою Жовкви. Проте, його дзвіниця отримала назву «малої Пізанської вежі», адже вона трохи перехилена.

Костел будував Павло Щасливий, а після його смерті у 1610 Павло Римлянин та Амброзій Прихильний. Латинський хрест увінчаний візантійською банею, характерною для українських дерев'яних церков, прикрашений скульптурним фризом, багатьма декоративними елементами, скульптурою Архангела Михаїла на фронтоні і сигнатурою над вівтарною частиною. Головний вхід обрамлений білокам'яним різьбленим порталом із зображенням апостолів Петра і Павла, святого Лаврентія та Станіслава, євангелистів та Христа Вседержителя в оточенні ангельських голівок та орнаментів. Цей портал вважається одним з найкращих ренесансних порталів України та Польщі.

Ще одним арґументом на користь побудови храму як пантеону лицарської слави свідчать живописні полотна XVII століття авторства Ш. Богушовича, А. Стеха та М. Альтамонте, котрі зоображали бойові подвиги С. Жолкевського та Яна ІІІ Собєського. Зараз вони знаходяться у експозиції музею «Олеський замок». Вважається, що по закінченні реставрації костелу вже відреставровані полотна, чи хоча б їх копії, повішають на свої місця.

Колись у храмі знаходився дуже добрий орган. З приходом радянської влади у храмі зробили склад добрив і на початку 1990-х виявилося, що орган кудись зник. На даний час є тільки його імітація та тривають роботи по відновленню.

Зараз тут знаходиться діючий Парафіяльний костел св. Лаврентія (Kolegiata p. w. Św. Wawrzyńca) Римо-Католицької Церкви в Україні. Костел перебуває у доброму стані, зокрема завдяки опіці польської армії та відділу реставрації Варшавської політехніки .

 

Церкву збудовано 1612 року на місці дерев'яної завдяки привілею Станіслава Жолкевського. Цей привілей підтверджував непорушність території, вільність у проведенні свят і обрядів, а також давав дозвіл збудувати муровану церкву.

У 1691 р. Ян ІІІ Собеський переносить до церкви із Молдавії мощі Івана Сучавського. Тоді ж до Жовкви прибувають монахи-василіяни, хоча відомості про їхнє перебування у місті вже є з 1682. При церкві закладають монастир, ігуменом котрого стає румунський філософ митрополит Досифен, що прибув, супроводжуючи мощі.

У 1697-99 жовківський художник Іван Руткович із різьбярами виконав іконостас. У 30-х рр. XVIII століття іконостас було продано до Нова Скварява. У 30-х рр. ХХ століття митрополит Андрей Шептицький придбав іконостас для збірки Національного музею у Львові. 

У XVIII столітті збудовано вежу. У 1895 було закладено друкарню отців Василіан. Решту споруд добудовували аж до початку ХХ століття. Також на початку ХХ століття відбулася перебудова храму за проектом Едгара Ковача, професора «Львівської політехніки». Від давніших часів залишився тільки ренесансний білокам'яний портал бічного входу.

Теперішній розпис церкви з 1932 по 1934 створював Юліан Буцманюк. Розпис ідентифікують з українським бароко та окремо відзначають його оригінальність. До прикладу, на одній фресці зображено козаків, які принесли дари новонародженому Ісусу, а на іншій — Акт Злукиіз зображеннями відомих політичних та громадських постатей того часу (в радянський час була частково затерта, в наш час була законсервована й чекає реставрації).

Недалеко від вівтаря лежать нетлінні останки мученика святого Партенія (†250), котрі у 1783 привезли з Відня. Вони замінили мощі Івана Сучавського, котрі повернули Сучаві на вимогу тамтешніх мешканців.

У 1990 церкву повернено ордену Отців Василіян і вона тепер відноситься до Львівської архієпархії УГКЦ. У 2003 р. посвячено новий іконостас роботи жовківський майстрів.

 

Церква на цьому місці постала вперше у другій половині 16 століття й спочатку була дерев'яною, тому за деякий час згоріла. Така неприємна пригода повторювалася ще двічі. Тільки коли почали будувати вчетверте, то звели храм із каменю. Ранньобароковий костел було зведено в 1653—1655 році, за моделлю неапольських храмів на кошти Теофілії Собеської як усипальницю для її сина Ма?рка. В інтер'єрі дотепер збереглися надгробки Теофілії та Марка Собеських, виконані у д. п. XVII ст. скульптором А. Шлютером. Келії постали у 1754—1792 рр. У тому ж 1792 р. храм набрав сучасного вигляду. Живописець К. Політинський розписав інтер'єр храму в 1903—1927 рр. Проте, до наших часів елементи зовнішнього оздоблення храму не збереглися. Також тут містилася чудотворна ікона Богородиці, нині перевезена до Варшави.

Тут також залишилися залишки північно-східного муру, а навпроти входу (якщо стати спиною, то зліва), була Львівська Брама, коло якої стояло три дзвони цього храму — Марія, Яцек та Домінік. За часів Речі Посполитої, Австро-Угорщини та знову Польщі це був діючий храм. За часів радянської влади тут були казарми кількох полків, конюшні і склад. Тепер перший поверх належить Львівській Архієпархії Греко-Католицької Церкви, так само як і храм, що носить тепер ім'я Святого великомученика Йосафата. Вже кілька років триває відновлення внутрішньої частини храму, тож всередеині усе заставлено риштуванням ремонтників, що, однак, не заважає священикам провадити відправи.

 

Спочатку, у 1625, синагога була зведена дерев'яною, бо побудова була дешевшою і не потребувала дозволу на спорудження, на відміну від кам'яної. Проте відносно скоро вона згорає. І хоча у 1635 другий власник Жовкви Станіслав Данилович дає дозвіл на будівництво кам'яної синагоги на місці тої, що згоріла. Нову синагогу починають будувати щойно лиш у 1692 за сприяння короля Яна ІІІ Собєського, третього власника Жовкви, та під керівництвом королівського архітектора Петра Бебера. Збудували нову святиню у 1698 р. у стилі ренесансу. Вона є однією з найбільших у Європі оборонних споруд у цьому стилі. Стіни синагоги оборонного типу, бо вона була, як підтвердили археологічні розкопки, розташована коло міського муру.

З другим приходом у Жовкву радянської влади, синагогу перетворили на склад. Хоча вона на той час вже не функціонувала, бо ще нацисти її закрили. Також під час німецької окупації споруда горіла, після чого фактично збереглися тільки стіни. Синагога відома у всьому світі. І не тільки тим, що її занесли у список Нью-Йоркського фонду світових пам'яток «100 пам'яток світу, що перебувають у загрозливому стані», завдяки чому у 2000 розпочалася реставрація і у майбутньому тут буде Єврейський центр Галичини. Відома вона тим, що на її манір будують синагоги у інших містах. Зокрема, до прикладу, у Тель-Авіві збудували декілька таких «жовківських синагог».

 

Закладений засновником Жовкви С. Жолкевським у 1594 р., будувався до 1606 р. Павлом Щасливим. Також відомо, що на запрошення С. Жолкевського тут працювали такі відомі архітектори як Амброзій Прихильний, Павло Римлянин, Петро Бебер.

Чотирикутний в плані із вежами на кутах, оточений ровом із водою не тільки зовні, а й зі сторони міста, замок був добре захищений від ворожих нападів. Проте, сучасний вигляд не відповідає давньому — «бракує» колон, арок, вишуканих скульптур, рову, що доходив в ширині до 17 метрів, та й сам замок просів в землю на 6-7 метрів.

На другому поверсі знаходилася «татарня» чи то пак в'язниця, в яку скидали бранців-татар. Їх потім використовували для побудови міста і, фактично, вони були рабами. На верхньому ярусі вежі зберігалися замкові архіви.

За переказами, навколо замку знаходився сад дружини Жолкевського неймовірної краси, та до нашого часу він не зберігся. У 1606 за замком Жолкевським був створений звіринець, де розводили зубрів, оленів, сарн та інше, котрий існував тільки до кінця XVII століття. Цей звіринець дав назву одній із міських брам.

На фасаді замку були статуї перших чотирьох власників Жовкви: Жолкевських, Давидовичів, Собєських, Радзивіллів. У подвір'ї знаходиться будинок, у якому жили власники міста. Фронтальне крило служило арсеналом, конюшнею і житлом для солдат і прислуги. При конюшні знаходився каретний двір, а при арсеналі — кузня. Східне крило було житлом для численних гостей замку. В західному знаходилися замкові кухні, пекарні, комори. Перед цим крилом дубовим водогоном витікала в корито джерельна вода. У південному, палацовому корпусі, містилися приватні покої власника замку, скарбниця, парадні зали для офіційних прийомів. До них, на другий поверх, вели парадні сходи. Також до покоїв власника примикала каплиця, зведена 1640.

У кінці XVII столітті замок стає резиденцією Яна ІІІ Собеського, що зумовлює оздоблення та збагачення будівлі. Трофеї, привезені з походів, поповнюють мистецьку колекцію, бібліотеку, збірку зброї. Саме у замку у 1676 р. Ян ІІІ Собеський отримував привітання з нагоди перемоги над турками під Віднем.

При кінці XVIII столітті замок продають на аукціоні. Один із власників розбирає будівлі замку — не вціліли ні парадні сходи зі статуями власників, ні каплиця, ні західна вежа. Протягом XIX—XX століть тут містилися уряди міста і повіту, гімназія. У 1915 замок був спалений російськими військами. Відбудова розпочалася у 1928, тривала до 1931, продовжувалася в 1935, але повністю не завершилася.

За радянських часів частину приміщень перетворили під житлові й там мешкали жовківчани. Фактично, використання замку як квартир тривало аж до початку XXI ст. Зараз замок перебуває у важкому стані й потребує ґрунтовної реставрації — частково відновленим є тільки головний вхід. На території та у приміщеннях замку зараз діє музей, адвокатська контора, осередки кількох політичних партій, нещодавно створений Туристичний інформаційний центр та, ще від радянських часів, громадський туалет. У 2008 році розпочався проект із пониження подвір'я замку до історичного рівня.

Одразу коло замку протікає річка Свиня. За одною з версій назву вона дістала через те, що у цій річці слуги гетьмана Жолкевського мили однойменних тварин. Згідно іншої легенди, річка Свиня здобула таку назву після того, як туди впав російський імператор Петро І, що перед тим випив надто багато алкоголю.

 

Попередня ратуша була зведена архітектором Петром Бебером у 1687. Угорі на стіні ратуші знаходився сонячний годинник, а знизу — взірець аршину та напис: «Міра мірою, а продаж і купно згідно часу». Її розібрали 1832 через аварійний стан і місцеві радники мусіли провадити свої засідання спочатку в одному із будинків на вулиці Львівській, а потім у фронтальному крилі замку.

Сучасна ратуша збудована 1932, тобто через сто років після того, як розібрали попередню. Її за конкурсним проектом жовківського архітектора Броніслава Віктора на місці колишніх казарм та казематів. У передвоєнній часи з вежі ратуші міський сурмач опівдні виконував спеціально скомпоновану мелодію — «хейнал».

Тепер тут засідає місцеве керівництво Жовкви. З протилежної сторони від Вічевої площі знаходиться т. зв. Білий Дім, у якому засідає районне керівництво.

 

Потреба побудови церкви постала внаслідок конфлікту між місцевими прихожанами УГКЦ та УПЦ МП, котрі претендували проводити молебні в одних і тих самих храмах.

Церква збудована протягом 1991—93 (архітектор Олесь Ярема). Перше Богослужіння відбулося 21 листопада 1993 р. У 1999—2001 рр. тривало оздоблення церкви під керівництвом Б. Балицького. У 2007 р. збудовано дзвіницю (проект архітектора О. Яреми). У храмі зберігаються мощі первомученика Стефана, мученика Парфенія, преподобних Іова та Амфілохія Почаївських, котрі вмонтовані в ікони святих. При церкві працює дитяча недільна школа. Храм належить Українській православній церкві Московського патріархату.

 

Збудована на колишньому Львівському передмісті у 1720 коштом парафіян та королевича Костянтина на місці згорілої у 1717. Церква становить собою дерев'яну, тризрубну будівлю із цегляною добудовою — ризницею. Білокам'яне обрамлення вікон та портал перенесені сюди із розібраної замкової вежі.

У церкві знаходиться п'ятиярусний іконостас, що налічує коло 50 ікон, створений майстрами Жовківської школи малярства та різьби Івана Рутковича на початку XVIII ст. В іконописі втілено новаторський пошук — образи святих наділені елементами українського типажу. Іконостас виготовлений з липи, його декор має глибоке різьблення, котре виконав Ігнатій Стобенський. У 1978—79 іконостас було реставровано. Зараз церква належить УГКЦ.

 

Церква збудована у 1705 на місці старої, також дерев'яної. У середині знаходиться унікальний бароковий іконостас, виконаний у 1708—10 рр. жовківським теслею Кінушем. Теперішні ікони виконані у 90-х рр. XVII століття, а іконостас розписаний майстрами жовківської школи, провідної на той час у малярстві та різьбі, у 1710—27.

Діяльність церкви відновлено у 1993 р., а реставрацію іконостасу здійснено у 1996 р. коштом Отців Василіян, котрі й опікуються храмом.

 

Історія костелу храму починається 1624 року, коли було збудовано дерев'яний костел. У 1627 році при костелі відкрили міський шпиталь для убогих. У 1735 році фундацією Якуба Собеського зведено муровані будівлі костелу і шпиталю. В 1861 році у відновлених будівлях ансамблю відкритий монастир феліціянок, який діяв до Другої світової війни.

З 1994 року в будівлі колишнього костелу відкрита церква св'ятого і праведного Лазаря, що належить Українській Автокефальній Православної церкві.

 

Колись місто мало чотири брами — Львівську, Жидівську, Глинську та Звіринецьку. Перші дві наприкінці XVIII ст. розібрали за наказом австрійської влади.

Глинська брама, колись Краківська, побудована укінці XVI століття. У 1964 була розібрана радянськими військами, оскільки заваджала проїзду військової техніки. Відновлена у 1990 стараннями Товариства пам'яток культури. Брама завершена фронтонами, на яких зображено із заходу герб Станіслава Жолкєвського — «Любич», із сходу герб короля Яна ІІІ Собєського — «Яніна», та акротеріями у вигляді кам'яних погрудь лицарів у шоломах.

Звіринецька брама отримала свою назву від звіринця, закладеного поблизу замку Жолкєвськими. Єдина збережена брама. У верхньому її ярусі знаходилося приміщення для сторожі. Брама зведена разом із міськими укріпленнями, що будувалися у 1913—1926

 

Джерело: Вікіпедія