Місто Бучач лежить на терасі глибокого каньону р. Стрипи, в оточенні високих горбів. Вперше воно згадано в літописах під 1397 р. (1260 року).

 

На території Бучача існувало давнє слов'янське поселення, яке до середини XIV століття належало до Галицько-Волинського князівства. Наприкінці XIV століття Бучач опинився у складі Польщі. У 1515 році містечко отримало магдебурзьке право. З 1558 року тут організовували двічі на рік ярмарки, а щотижня в четвер - торги. Більшість мешканців Бучача займались промислами, ремеслами та землеробством. Міщани відробляли панщину (3-4 дні на тиждень), сплачували десятину, виконували різні повинності.

Бучач знаходився в самому центрі так званої “країни міст” (Гардаріки), як здавна називали в закордонних хроніках землі Придніпров‘я, Карпатської та Червоної Русі та Галицько-Волинського князівства через велику кількість дерев’яно - земляних укріплень, а пізніше і мурованих міст та фортець. Бучач лежав на так званому "волоському шляху", що йшов вздовж Дністра з півдня Європи. Цим шляхом йшли на Річ Посполиту турецькі війська, ним же і туди ж добирася й армія Богдана Хмельницького.

Найдавнішою пам‘яткою в Бучачі є руїни замку, спорудженого українськими феодалами Бучацькими, що згодом полонізувалися. Твердиню спорудили на місці більш давніх укріплень. Від 14-15 ст. в замку залишилися знайдені в розкопах готичні деталі порталу, можливо, церковного. Решта збережених стін і башт відноситься до 16 ст. Стіни (до 3,5 м. товщиною) мали 3 яруси обходів з бійницями для вогнепальної зброї. Найміцніша півкругла стіна з двома баштами по боках виходить в бік міста, на вулицю Замкову. На території фортеці свого часу був і палац в стилі Відродження, можливо, збудований на місці більш давньої житлової споруди, залишки стін якого з‘єднані з збереженими двома ярусами східної башти замку. До палацу вела в‘їздна брама на першому поверсі та підйомний міст, перекинутий через рів. Палац прикрашали галереї з аркадами. Посеред двору був фонтан.

 

Перша згадка про замок відноситься до 1379 р. 1501 помирає Яків Бучацький, воєвода руський, останній з роду. Його дочка Катерина вийшла заміж за Творковського, чия родина і стала володіти замком, взявши собі прізвище Бучацьких. Найстаріша, північна частина фортеці, що лежить на трикутному мисі над Стрипою, збудована з червоного та світлого пісковику з вапном. Польські дослідники вважають, що цей фрагмент замку зберігся ще з останньої чверті 14 ст., на що вказують товсті і колись досить високі оборонні мури. Замок багато разів руйнувався, але завжди потім відбудовувався. Особливо бурхливо проходив процес руйнації та відбудови в 16 ст.

На початку 17 ст. Бучачем заволоділи Потоцькі (завдяки шлюбу кам‘янецького каштеляна Анджея Потоцького останньою з Бучацьких, Катериною, в першому шлюбі - Гольською). Дружина Стефана Потоцького (померла в 1631 р.) Марія Могилянка укріпила замок. Було розширено його південну частину, зведено дві великі напівкруглі бастеї з сходу та заходу, фланковані ламаною південною куртиною. Мури цієї частини укріплень були 4 м. завтовшки. На той час замок був одним з найважливіших східних форпостів Речі Посполитої.

 

На мурах замку з внутрішнього боку збереглись кам‘яні опори, які колись використовували для дерев‘яних машин для стрільби. Бійниці було пристосовано для ведення перехрестного обстрілу, на верхніх ярусах на консолях споруджено дерев‘яні бойові галереї.

В 17 ст. замок, пережив багато штурмів козаків, татар та турків, завжди даючи надійний захист місцевим жителям. У 1672, буремному та нещасливому для Кам‘янця році, Бучач взяли в облогу татари та турки під проводом Магомета IV. А так як власника міста в той час не було поблизу, обороною замку керувала його дружина - Тереза Потоцька.. Дізнавшись, що твердинею управляє жінка, татари, за легендою, зняли облогу але у 1672 році місто окупувала турецька армія, і 18 жовтня був підписаний Бучацький мир між Польщею і Туреччиною, за яким усе Поділля відійшло під владу Туреччини.

Свідком цих подій є пам'ятка природи - 400-річна липа, що росте в Бучачі на вулиці С. Бандери, в напрямку села Золотий Потік. Саме тут, згідно з легендою, під її ошатною кроною був підписаний Бучацький мир.

Кордон пролягав по Стрипі і поділяв місто на дві частини - східну (турецьку) й західну (польську). Через рік поляки, так і не погодившись на виконання цього договору, відновили воєнні дії проти Порти. Але на одинадцять років Бучач окупували турки і у 1676 р. фортецю зруйнували війська Ібрагіма Шейтана, але Ян Потоцький швидко підняв замок з руїн, про що свідчить опис 1684 р.

Француз д'Алейрак, придворний короля Яна Собеського, дав такий опис бучацького замку (1684): "...збудований з каменю на кілька високих поверхів і дуже товстих та міцних мурах, над містом, на вершині стрімкої гори. Замковий дитинець, прикрашений низкою ґанків і багатьма іншими особливостями архітектури, замикає в собі прекрасний фонтан, який б'є джерелом чистої і холодної води".

Писемні джерела середини 18 ст. згадують укріплення в Бучачі як вже покинуті та занедбані.1772 р. місто потрапило під володіння Австрії, і, як і більшість українських замків, фортеця в Бучачі за Австро-Угорщини занепала. В 19 ст. розібрано оборонні мури, а каміння продали як будівельний матеріал.

Гостей Бучача нерідко цікавить питання, чому гора, що височіє над містом, найменована Федір. Ось що розповідає легенда: "За часів Миколи Потоцького при його дворі перебував італієць Фьодоріні, Федоріні, який сконструював літаючу кулю і під час старту з цього узгір'я розбився на смерть. Звідси походить назва Федір.

Є й інша легенда про Федір-гора, в якій розповідається про час, коли будівництво ратуші у Бучачі підходило до кінця. Народ у захопленні глядів на чудодійство майстрів, віддавав хвалу їх мудрості і вправності рук. Якось приїхав оглянути будову злий староста Микола Потоцький. Піднявся на драбині вверх і залишився задоволений. Але заздрість і ревнощі охопили його, дивлячись на красну роботу трьох майстрів, які зводили дерев'яну вежу.

— Як ви тaкі мудрі, що все можете, то попробуйте зійти згори сaмі, — сказав пан староста і наказав забрати драбини.

Довго радилися умільці і щось майстрували вдень та вночі. Нарешті народ побачив: вони мають крила.

Першим полетів старий майстер. Та не зміг далеко, забракло сил, тут же упав серед майдану. Другим полетів літній майстер. Направився в бік гори, та не долетів. Упав у річку Стрипу. Тpeтім був наймолодший підмайстер на ім'я Федір. Долетів він до найближчого пагорба. І залишився жити в пам'яті мешканців у назві Федір-гори.